Визначення місця проживання дитини після розлучення батьків

На жаль, діти найбільше страждають від розлучення батьків. У більшості цих випадків, колишні чоловік і дружина хочуть проживати окремо. І чи не найгострішою проблемою, яка має місце бути при розлученні подружжя - визначення місця проживання дитини.

Якщо виходити з положень Сімейного кодексу України, то і мати, і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, були вони у шлюбі між собою чи ні. Проте, як правило, після розлучення діти залишаються жити з матір'ю. При цьому дружина часто намагається всіма можливими (і неможливими) способами мстити своєму колишньому чоловікові. А маніпуляції за допомогою дитини - найкращий спосіб маніпуляцій, хоча далеко не всі чоловіки настільки погані батьки, як про них розповідають колишні дружини. Після розриву шлюбних відносин і початку життя порізно, дуже часто відбувається наступне: мати не дозволяє дитині спілкуватися з батьком, не дозволяє батькові бачитися з дитиною, будь-яким способом перешкоджає в побаченнях і т.д.

Які ж існують особливості визначення місця проживання дитини з батьком?

Дитина повинна жити з матір'ю і лише у виняткових випадках може бути визначено місце проживання дитини з батьком. Такою однозначною є позиція судів протягом усіх 28 років незалежності нашої держави. Але чим аргументуються такі рішення судів?

Єдиним і, можливо, найсильнішим аргументом є шостий принцип Декларації прав дитини, в якому зазначено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує розуміння і любові. Дитина повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і при будь-яких обставинах - в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості. Малолітню дитину не слід розлучати з матір'ю, крім тих випадків, коли мають місце бути виняткові обставини. При цьому Декларація не роз'яснює, які саме обставини в розумінні шостої статті є винятковими. Практично у всіх судових рішеннях робиться посилання на зазначену статтю, а після цього робиться висновок, який виглядає приблизно наступним чином:

«Суд постановив, що мати дитини має постійне місце проживання, роботу і джерело існування, вона створила всі умови для проживання, розвитку та виховання сина, знає його вподобання, цікавиться його життям, знає, які в нього улюблені іграшки і заняття, наскільки він успішний в навчанні». При цьому судом також не встановлюються виняткові обставини в розумінні Сімейного кодексу України та шостого принципу Декларації прав дитини, які свідчили б про неможливість проживання дитини разом з матір'ю.

Таким чином, якщо і батьком будуть створені всі належні умови для нормального розвитку дитини, але при цьому будуть відсутні «виняткові обставини» для розлучення дитини з матір'ю - суд залишить дитину проживати з матір'ю. Але при цьому Сімейний кодекс України визначає про рівність прав батьків щодо дитини. Для того, щоб дитина проживала з батьком, а не з матір'ю, батько разом з органом опіки та піклування повинен в судовому порядку довести «аморальність» поведінки матері дитини. Однак на практиці це зробити досить складно. Тому, не зважаючи на «принцип рівноправності» батьків, суди дуже часто відступають від такої рівноправності. Це, зокрема, пов'язано зі сформованою вітчизняною судовою практикою і змістом Декларації прав дітей.

При цьому кожна справа про визначення місця проживання дитини має свої особливості. У зв'язку з цим не слід звертати увагу на загальну тенденцію вирішення подібних справ, а намагатися відстоювати свої права на дитину.

Так, наприклад, в 2017 році Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «М.С. проти України », в якому був зроблений висновок про те, що під час вирішення такої категорії справ судам слід керуватися ст. 51 Конституції України, яка гарантує кожному з подружжя рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Також схожа норма міститься в Сімейному кодексі України, згідно з якою рівність і обов'язки дружини і чоловіка в сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї є одними з головних принципів регулювання сімейних відносин. Це узгоджується з практикою ЄСПЛ, який неодноразово підкреслював, що в суперечках про опіку над дітьми батьки повинні мати рівні права, і ніякі презумпції не повинні прийматися до уваги, якщо вони засновані на ознаці статі.

До якого органу слід звертатися для визначення місця проживання дитини та яким чином вирішується питання про місце її проживання?

На практиці більшість батьків звертаються безпосередньо до суду. Оскільки рішення органів опіки та піклування не є остаточними і мають на практиці швидше рекомендаційний характер, один з батьків може не погодитися з висновком даного органу і просто проігнорувати його. Крім того, в будь-якому випадку, орган опіки та піклування в силу вимог Сімейного кодексу України братиме участь у вирішенні судом питання щодо місця проживання дитини та висловлювати свою позицію, якщо батьки все-таки будуть звертатися до суду з цього приводу.

Якщо ж виникає суперечка щодо місця проживання малолітньої дитини, суд бере до уваги ставлення батьків до батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з батьків, стан здоров'я дитини, її вік та інші обставини, які мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, а також якщо той з батьків своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвитку дитини. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити для дитини належних умов для виховання та розвитку, то на вимогу дідуся, бабусі або інших родичів, які причетні до справи, дитина може бути передана одному з них. Ну а якщо дитина не може бути передана жодній із таких осіб, то суд на вимогу органу опіки та піклування може прийняти рішення про те, щоб забрати дитину у особи, з якою дитина проживає, і передати її для піклування органу опіки і піклування.