Цивільно-процесуальна форма – обумовлена предметом і методом правового регулювання цивільного процесуального права і визначена нормами цивільного процесуального законодавства послідовність виникнення, розвитку і припинення цивільного процесу (судочинства) та порядок реалізації суб'єктами цивільно-процесуальних відносин своїх процесуальних прав і обов'язків, процесуальних дій, здійснюваних під контролем суду і спрямованих на розгляд і вирішення цивільної справи в суді та процесуального порядку оформлення результатів таких дій.

 Існує кілька вчень про цивільно-процесуальну форму:

1. Цивільно-процесуальна форма визначається як сукупність правил, що регулюють порядок здійснення правосуддя у цивільних справах або як система вимог (умов прав і обов'язків).
2. Як встановлений законом порядок діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі, обов'язковість якої забезпечена засобами процесуального примусу.
3. Як особлива форма діяльності суду з розгляду і вирішення спору.
4. Ототожнення цивільно-процесуальної форми з методом правового регулювання або визнання цивільно-процесуальної форми частиною такого методу.

Ці напрямки пов'язані і залежать від того, що включається до змісту поняття цивільно-процесуальної форми.

Цивільно-процесуальна форма характеризується:

- нормативністю (чітко закріплена у нормах права),

- системність правил, які утверджують цивільно-процесуальну форму (процесуальний закон містить вичерпний перелік учасників, їх прав та обов’язків при судовому розгляді),

- місце кожного учасника визначається як самостійне (самостійний статус, самостійні підстави вступу у справу),

- діяльність здійснюється у послідовності, яка не може бути порушена,

- формальна визначеність всіх процесуальних дій через відповідні процесуальні акти та документи (ухвали, журнали судових засідань, рішення, заяви),

- динамічність і стабільність,

- кожен учасник має спеціально визначену мету, тому має права та обов'язки.